Дніпропетровський національний університет icon

Дніпропетровський національний університет



НазваДніпропетровський національний університет
Сторінка1/2
Дата конвертації05.09.2012
Розмір419.16 Kb.
ТипАвтореферат
джерело
  1   2
1. /03MNGSUR.RTFДніпропетровський національний університет

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ




МОСЮКОВА НАТАЛІЯ ГЕННАДІЇВНА



УДК: 930 (477) “1990/1998”


Історія парламентської системи в Україні

( 1990 – 1998 рр. )


07.00.01 – історія України


Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук


Дніпропетровськ - 2003


Дисертацією є рукопис.


Робота виконана на кафедрі української історії та етнополітики Дніпропетровського національного університету.


Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент

Коломоєць Юрій Іванович,

Дніпропетровський національний університет,

доцент кафедри української історії та етнополітики


Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Карабанов Михайло Михайлович, Київський

національний університет ім. Т.Г.Шевченка,

професор кафедри української історії та

етнополітики


кандидат історичних наук, професор

Пушкін Віктор Юхимович, Національний

гірничий університет (м.Дніпропетровськ),

завідувач кафедри історії та політичної теорії

Провідна установа – Донецький національний університет, кафедра

історії України.


Захист відбудеться “28” січня 2004 року о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті за адресою:

49050, м.Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд.307.


З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою:

49050, м.Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.


Автореферат розісланий “26” грудня 2003 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Актуальність теми. Необхідність побудови в Україні громадянського суспільства, правової держави висуває на перший план проблему переосмислення традиційних підходів до аналізу складних політичних явищ і процесів, вимагає розробки цілої низки проблем історичного, політичного, соціально-економічного, характеру.

Одним із принципів правової держави є розподіл влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Для ефективного функціонування держави необхідна взаємодія гілок влади, але при цьому кожна з них повинна залишатися незалежною. Вищим органом законодавчої влади, найважливішим елементом правової держави є парламент. Парламент – постійно діючий орган, в основу його формування і роботи покладені ідеї народного представництва. Саме парламент дозволяє кожному громадянинові впливати на прийняття важливих рішень, оскільки депутатів, які приймають ці рішення, обирають громадяни.

Український парламент – Верховна Рада – згідно з Конституцією України є вищим представницьким і законодавчим органом держави. З діяльністю Верховної Ради пов’язана більшість зрушень у становленні молодої держави Україна. Але на цьому шляху допускалися прорахунки, залишилися завдання, які необхідно вирішувати.

Пошук методів досягнення злагоди різних верств і груп, партій і рухів має особливо важливе значення в умовах глибокого політичного і соціального розшарування суспільства. Розв’язання цих завдань багато в чому залежить від парламенту, оскільки в ньому представлена найбільш активна частина політичних, громадських організацій. Уміння депутатів розв’язувати питання цивілізовано в стінах парламенту здатне послабити політичну, соціальну, національну, релігійну напругу в суспільстві. Крім того, країна переживає економічну кризу і вихід з неї без відповідного законодавства є неможливим.

Суспільство постійно розвивається, у ньому відбуваються різні процеси, і парламент зобов’язаний адекватно реагувати на них, суспільство і парламент повинні відповідати один одному.

Чинний нині парламент визначає не тільки сучасне України, але й закладає фундамент її майбутнього. Ситуація, що склалася в суспільстві, багато в чому є результатом діяльності попередніх поколінь. У період, що розглядається, вищий орган влади приймає закони, за багатьма з яких будуть жити і наступні покоління, цим самим створюється основа майбутнього соціально-політичного, економічного становища в державі, її міжнародного авторитету. Прокладати дорогу в майбутнє необхідно з його теоретичного обгрунтування. Ось чому таким важливим нині є вивчення власних історико-правових традицій, вітчизняного та зарубіжного досвіду. Кожний з цих чинників несе цінну інформацію і може бути використаний при розробці методів побудови правової держави.

Звернення до теми розвитку парламентської системи в незалежній Україні обумовлено її недостатнім вивченням. Багато питань, пов’язаних з названою темою, не одержало належного висвітлення в науковій літературі.

Питання про історичні обставини становлення і розвитку парламентської системи незалежної України є особливо актуальними серед проблем суспільно-політичного життя України у 80-90 рр. ХХ ст., що і визначило тему кандидатської дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації цілком узгоджується з держбюджетною темою “Українське суспільство в ХІХ – ХХ ст.: пошук духовних початків та роль інтелігенції”, яка розробляється на кафедрі української історії та етнополітики Дніпропетровського національного університету.

Об’єктом дослідження є політична система України в останнє десятиліття ХХст.

Предметом дослідження є історія становлення парламентського устрою України у 1990 – 1998 рр.

Мета дисертаційної роботи полягає у виявленні особливостей суспільно-політичного життя в Україні, аналізі його впливу на розвиток української парламентської системи в 1990-1998 роках. У процесі розробки теми поставлено такі завдання:

  • дати характеристику суспільно-політичного життя в Україні;

  • дослідити вплив суспільно-політичного життя на розвиток виборчого законодавства в Україні;

  • виявити фактори, що впливають на результати виборів;

  • висвітлити ключові тенденції зміни структури і повноважень структурних елементів вищого органу законодавчої влади України;

  • дати характеристику взаємодії Верховної Ради з політичними партіями України;

  • вивчити основні напрямки законотворчої діяльності парламенту України і її впливу на суспільно-політичне життя у країні.

Хронологічні межі роботи визначені 1990-1998 рр. і охоплюють період діяльності Верховної Ради України ХІІ і ХІІІ скликань. Вибір вихідної дати – 1990 рік – обумовлений проведенням перших демократичних виборів до вищого органу законодавчої влади України шляхом загального, рівного, прямого, таємного голосування на альтернативній основі і в новій якості ( збільшено коло його повноважень порівняно з Верховною Радою попереднього скликання, Президія Верховної Ради – орган, не властивий парламентам, втратив частину своїх повноважень ). Верховна Рада УРСР вперше почала працювати як парламент – на постійній основі. Це ознаменувало початок нового етапу розвитку держави.

Кінцева дата дослідження – 1998 р. – пов’язана із закінченням роботи Верховної Ради ХІІІ скликання, проведенням виборів у парламент за новим, заснованним на змішаній системі Законом про вибори в березні 1998 р. (вперше в історії парламентаризму в Україні). Ці вибори відбулися вже в умовах дії нової Конституції.

Методологічна основа дослідження. Для виконання визначених у роботі завдань було використано загальнонаукові (логіко-теоретичний, системний аналіз), історичні ( порівняльно-історичний, історико-генетичний ) та математичні методи.

Загальнонаукові методи дозволили глибше зрозуміти структуру, призначення парламенту, принципові риси його історії. Вивчення окремих напрямків законотворчості парламенту, його структури (елементи системи) дало можливість охарактеризувати діяльність Верховної Ради, яка є системою.

При дослідженні еволюції виборчого законодавства, ходу виборчої кампанії, діяльності парламенту застосовувався історико-генетичний метод, тобто пізнання відбувалося шляхом послідовного розкриття ознак, функцій та змін реальності, що вивчалася, в процесі її історичного руху. Було визначено причинно-наслідкові зв’язки прийняття тієї чи іншої редакції законів, перемоги чи поразки на виборах різних політичних партій. Історико-порівняльний метод застосовувався при аналізі використаних джерел. Шляхом порівняння було визначено загальні риси і відмінності загальносоюзного Закону про вибори 1988 року, Закону про вибори УРСР 1989 року та інших союзних республік, виборчого законодавства України 1989, 1993 і 1997 рр. У роботі було проведено порівняльний аналіз діяльності Верховної Ради ХІІ і ХІІІ скликань, програмних документів політичних партій, їх цілей, завдань, можливостей.

Застосування математичних методів дало можливість одержати додаткову інформацію, розширити і поглибити наші уявлення про історичні події, явища та процеси. Одним із математичних методів є кореляційний метод, який використовувався для дослідження наявності зв’язків між об’єктами соціальної природи або між їх ознаками. Цей метод застосовувався для доказу прямого зв’язку між кількістю депутатських місць, одержаних тією чи іншою партією і її чисельністю. З допомогою нього було визначено ступінь впливу названого фактору на результати виборів 1994 і 1998 рр.

Для більш повної характеристики законів про вибори 1989, 1993, 1997 рр. було використано контент-аналіз. За допомогою цього методу було підтверджено висновок про зростання ролі “фінансового” фактору, впливу політичних партій на суспільно-політичні процеси в Україні та демократизацію виборчого законодавства, положення про неможливість чіткої класифікації політичного напрямку партії або блоку по їх передвиборним програмам.

Аналіз подій і явищ, формулювання та обгрунтування результатів і висновків у роботі здійснювалися на основі принципів об’єктивності і історизму.

Логіко-теоретичний, системний аналіз, порівняльно-історичний, історико-генетичний та математичний методи, що застосовувалися в роботі, дозволили провести дослідження системно і комплексно, розглянути явища в розвитку, розкрити їх сутність і причинно-наслідкові зв’язки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором уперше проведено комплексне дослідження взаємозалежності і взаємовпливу суспільно-політичного життя, виборчого законодавства, виборчої кампанії і характеру діяльності парламенту. Було всебічно проаналізовано особливості суспільно-політичного життя, встановлено причинно-наслідкові зв’язки змін в Україні виборчого законодавства, виявлено особливості кожного з законів про вибори за вказаний період, відслідковано напрямки змін виборчого законодавства. Узагальнено фактори, що впливають на хід і результати виборчої кампанії, розглянута ступінь впливу кожного з них на вибори, що відбувалися в Україні в 90-і роки ХХ століття. У дисертації встановлено причини і напрямки структурної еволюції парламенту, формування фракцій, відслідкована динаміка взаємодії Верховної Ради з політичними партіями України, визначено критерії оцінки її діяльності, виявлено фактори, які заважали більш ефективній роботі. Встановлено, що, незважаючи на поступове посилення виконавчої влади впродовж 90-х років ХХ ст., в Україні збереглася певна рівновага між законодавчою та виконавчою гілками влади. Аналіз структури Верховної Ради і парламентів частини європейських країн надав додаткову аргументацію щодо поступального руху України у напрямку побудови правової держави.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що проаналізовано параметри, які визначають рівень демократизації в Україні і впливають на соціально-економічну та політичну ситуацію в країні не тільки на даному, а й на наступних етапах її розвитку. Результати дослідження дозволяють більш глибоко зрозуміти суть подій, які відбувалися в 90-і рр. ХХ ст., що дає можливість з’ясувати причини незавершеності економічних, політичних реформ в Україні у визначений період і встановити шляхи їх вирішення.

Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані при визначенні напрямків законотворчості, при подальшому вивченні парламентської системи в Україні, написанні узагальнюючих робіт з цієї теми.

Результати дисертаційної роботи можуть застосовуватися у дослідженнях з історії парламентаризму, як лекційний матеріал з історії України, основ констуційного права України, політології, соціології, в спецкурсах у відповідних розділах вітчизняної історії.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, які увійшли в дисертацію, обговорювались на республіканській науковій конференції “Соціальні аспекти державотворення”, що відбулася в Запорізькій державній інженерній академії ( 1996 р. ); на підсумкових конференціях кафедри української історії та етнополітики Дніпропетровського держуніверсітету (1997-1999 рр. ); на засіданні кафедри історії та українознавства НМетАУ ( 2001 р. ); у публікаціях фахових видань; відзначені дипломом на І Всеукраїнському конкурсі на кращі студентські та аспірантські роботи в галузі суспільних наук ( 1996 р. ).

Структура дисертації підпорядкована меті й завданням дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що налічує 343 найменування. Обсяг дисертації 206с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ



У вступі розглядається актуальність проблеми, її значущість та доводиться необхідність даного дослідження, подається зв’язок вибраного напрямку дослідження з науковими програмами та планами кафедри, формулюються мета і задачі роботи, визначаються хронологічні межі, об’єкт та предмет дослідження. Далі подані наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів.

У першому розділі “Історіографія, джерела та методика дослідження” проаналізовано розвиток історіографії теми, дана класифікація джерельної бази, висвітлено методи, які використовувалися в ході дослідження.

У першому підрозділі “Історіографія проблеми” розглядаються основні етапи розвитку історіографії теми, виділено коло питань, які стали об’єктом досліджень істориків, політологів, юристів. Серед них: 1) соціально-економічна ситуація; 2) виборча система; 3) політичні партії, їх класифікація та участь у виборах; 4) фракції і депутатські групи в парламенті; 5) структура Верховної Ради;.

6) оцінка діяльності парламенту; 7) проблема побудови в Україні правової держави.

Процес дослідження можна поділити на такі етапи:

Перший – 1989-1993 рр. У ці роки дослідження майже не проводилися, більшість відомостей носила чисто інформаційний характер про ті чи інші події економічного та політичного життя України, деякі з перелічених вище питань не розглядалися зовсім. Період 1989-1993 рр. менш вивчений, ніж наступні, більша частина інформації за 1989-1991 рр. не була об’єктивною ( інформація про Рух мала переважно негативний характер ). Висвітлювала діяльність Руху, інших суспільно-політичних організацій, друкувала їх програмні документи “Літературна Україна”. Ситуація змінилася після заснування в 1991 р. органу Верховної Ради України газети “Голос України”, в 1992 р. журналу “Віче”. У “Відомостях Верховної Ради України” друкувалися всі прийняті парламентом закони, “Віче” надавало свої сторінки парламентарям, юристам, історикам, в “Голосі України” висвітлювалися різноманітні погляди на Закон про вибори, хід виборчої кампанії і її результати, а також на роботу парламенту. Надавалася можливість ознайомитися з думками політиків, юристів, лідерів політичних партій та громадських організацій, зарубіжних спеціалістів, а також читачів.

Другий – 1993-1996 рр. – період можна назвати інформаційно-аналітичним, оскільки в ці роки з’явилися статті, в яких була не лише інформація, а й аналіз подій, що відбулися. У ці роки друкувалися не тільки статті, але й більш серйозні

дослідження – монографія О.Гараня “Убити дракона”1 та збірник “Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі”2, які містили аналітичні розробки, пропозиції вчених з питань економічних перетворень, правової реформи. У цей період розширюється коло питань, які досліджуються, серед них: класифікація та участь у виборах політичних партій, фракції і депутатські групи у парламенті. Автори статей з партійної проблематики у 1993-1994 рр. ( а саме у цей час зростає кількість публікацій про партії у зв’язку з виборами ) не тільки інформували про створення партій, але й аналізували програми, класифікували їх. Утворення в


1994р. фракцій та депутатських груп стимулювало подальше дослідження з цього питання. Найбільш значними, на наш погляд, були праці А.Білоуса і А.Ткачука3.





У третій – 1996-2003 рр. – період відбувалося посилення аналітичного аспекту вивчення явищ економічного та політичного життя, розширилось коло питань, що розглядалися, спостерігалося більш детальне їх вивчення. Вийшла ціла низка робіт, у яких порушувалися названі вище проблеми: “Українська державність у ХХ столітті”4, “Беловежье. Л.Кравчук. Украина 1991-1995” М.Мельниченка та В.Андрущенка5, “Практика парламентаризму” С.Свєтової6, “Самоозначення України: від історії до політики” М.Томенка7, “Україна: досвід та проблеми державотворення” В.Литвина8, “Україна: утвердження незалежної держави ( 1991 – 2001 )”9, “Парламентаризм у політичній системі України” Ю.Древаля 10.

Провідною темою перелічених досліджень була розробка питань, які стосуються державотворення в Україні. Були розглянуті аспекти, які у сукупності дають характеристику державі: стан економіки та її реформування, соціальна політика і культура, еволюція політичної системи, зовнішня політика. Початок дослідження з питань структури парламенту, переходу його на професійну основу, функцій Верховної Ради, її законотворчої діяльності було покладено в 1998 –1999 рр. публікацією статей “Парламент України: уроки чи пороки?”11 та “Український парламентаризм. Формування й удосконалення”12. З другої половини 90-х рр. ХХ ст. учених найчастіше приваблювали питання, пов’язані з побудовою в Україні громадянського суспільства і правової держави. Це питання було розглянуто в статтях “Десять засад демократії”13, “Ієрархія державних устроїв Землі”14, “Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні”15.

Протягом 1989-2003 рр. зростав інтерес дослідників до теми, що розглядається, роботи ставали більш глибокими, багатогранними, торкалися широкого кола питань, було видано збірники і монографії. Але незважаючи на це, низка питань не одержала достатнього висвітлення. Саме їх намагався проаналізувати автор запропонованої дисертації.

Другий підрозділ “Джерела та методика дослідження” присвячений викладенню і обгрунтуванню методологічної основи дослідження, аналізу та класифікації джерельної бази, до якої входять: матеріали законотворчого процесу; законопроекти; закони України; міжнародні документи; документи ЦК КПУ 1989-1990 рр., з якими громадськість не була ознайомлена; офіційні документи партій та організацій; документи агітаційного характеру; книги, статті, інтерв'ю’державних та політичних діячів; соціологічні дослідження; інформаційні довідники.

Закони України складають правову основу держави, дозволяють дослідити і порівняти офіційний погляд у різні періоди історії держави, а також еволюцію громадської думки, розстановку політичних сил. З іншого боку, закони не дозволяють достатньо повно дослідити громадську думку, настрої різних верств суспільства, ставлення їх до законів, які приймає влада, і до влади взагалі. Цю прогалину дозволяють ліквідувати такі джерела, як матеріали з’їздів народних депутатів, сесій парламенту, у яких викладено виступи представників різних регіонів, верств суспільства, політичних організацій, а також соціологічні дослідження, програмні документи партій. Дослідити тактику, механізми боротьби за владу у передвиборній боротьбі 1989-1990 рр. правлячої у той час КПУ, дозволили архівні матеріали, що були деякий період таємними. Для аналізу причин

перемоги чи поразки тієї чи іншої партії необхідно вивчити їх програмні документи, які викладають їх цілі та завдання, стратегію і тактику політичної боротьби, визначають сили, засоби і форми, з допомогою яких політичні партії передбачають реформування суспільства, передвиборні платформи, звернення. Документи допомагають дослідити напрямок партії, класифікувати її, визначити перспективи розвитку і соціальну базу.

Слід зазначити, що політичні партії відбивають думку лише частини суспільства. Крім того, положення, викладені в програмних документах партій, не завжди відповідають їх дійсним прагненням, а існують лише для залучення виборців. Тому слід підходити критично до цього виду джерела. Книги та інтерв’ю дозволили більш глибоко розглянути процеси, які проходили в парламенті.

Періодизація, прийнята в підрозділі, що висвітлює історіографію, взята за основу і для джерелознавства. У 1989-1993 рр. основними джерелами для вивчення теми були закони, проекти законів, матеріали з’їздів, програми партій, меншою мірою – інтерв’ю з лідерами партій, керівниками держави, у цей період були практично відсутні довідники з інформацією про склад, структуру парламенту, про партії, їх чисельність, основні вимоги. Це утруднювало вивчення проблеми. У 1993-1996 рр. база джерел розширилася. Напередодні виборів багато газет і журналів друкувало відомості про партії, інтерв’ю з їх лідерами.

Для 1996-2003 рр. характерним є значне розширення бази джерел перш за все за рахунок довідкового матеріалу. Це розширило можливості дослідження, дозволило провести більш об’єктивний аналіз визначених питань.

Таким чином, протягом 1989-2003 рр. відбувалося постійне розширення джерельної бази даного дослідження, що дозволило більш глибоко вивчати визначені завдання, повніше використати різні методи. Для більш об’єктивного відбиття дійсності необхідно розглядати перераховані джерела в комплексі, оскільки жодне з них, взяте окремо, не дозволяє дослідити проблему всебічно.

Логіко-теоретичний, системний аналіз, порівняльно-історичний, історико-генетичний та математичний методи, що застосовувалися в роботі, дозволили провести дослідження системно і комплексно, розглянути явища в розвитку, розкрити їх сутність і причиново-наслідкові зв’язки.

У другому розділі “Розвиток та особливості суспільно-політичного життя, еволюція виборчого законодавства в Україні” характеризуються умови, причини прийняття виборчого законодавства в тій чи іншій редакції, динаміка його розвитку, проаналізовано ступінь відповідності кожного з прийнятих в Україні наприкінці 80-х – 90-і рр. законів про вибори виборчим стандартам, існуючим у цивілізованих країнах.

Було розглянуто традиції народного представництва на українських землях і доведено, що до 1989 р. в Україні не було виборчого законодавства, яке б відповідало нормам, прийнятим у цивілізованих країнах. Лише Закон про вибори УРСР 1989 р., незважаючи на те, що Компартія контролювала виборчий процес, спираючись на своє виключне становище, закріплене у ст.6 Конституції, проголосив вибори на альтернативній основі, відкинув статті про вибори від громадських організацій і окружних передвиборних зборах, які були в проекті Закону про вибори УРСР і в загальносоюзному Законі про вибори 1988 р. Не всі республіки СРСР, до складу якого входила УРСР, прийняли однакові закони і різниця була досить суттєвою. Зміст закону про вибори тієї чи іншої республіки,на наш погляд, залежить від таких факторів: історичних і культурних традицій; існуючої політичної ситуації; економічної ситуації, що склалася; зовнішнього фактору.

Після прийняття Закону про вибори 1989 р. в Україні змінилися суспільно-політичні та соціальні умови. Серед них: утворення партій різної політичної спрямованості і формування структурованої політичної системи, в якій були представлені різноманітні політичні напрямки, змінення економічної ситуації, яка характеризувалася збільшенням кількості підприємців, спадом виробництва, подальшим розшаруванням суспільства, суперництво гілок влади.

14 липня 1993 р. Україна подала заяву про прийняття до Ради Європи. З метою приведення законодавства України до міжнародних стандартів необхідно було прийняти закон про партії і новий закон про вибори, у якому б не були обмежені права політичних партій.

Погіршення економічної ситуації, зниження життєвого рівня більшої частини населення, страйки шахтарів, залізничників, які висували не тільки економічні, а й політичні вимоги ( в тому числі вимога дострокових виборів до Верховної Ради ), суперництво гілок влади, яке відволікало їх від розв’язання назрілих у суспільстві проблем, утворення і становлення політичних партій, інтереси яких не були представлені у вищому органі влади, створювали ситуацію, за якої необхідно було не тільки коректувати Закон про вибори, а й проводити нові вибори в парламент України.

Після дискусії про тип виборчої системи Верховна Рада 18 листопада 1993 року прийняла новий, заснований на мажоритарній системі Закон про вибори народних депутатів України. Причинами того, що парламент у 1993 р. прийняв мажоритарну систему, а не пропорційну або змішану, було таке: 1) Закон приймав парламент, обраний ще в період існування СРСР, більшість у парламенті мали лідери Комуністичної партії різних рівнів і депутати, які їх підтримували і які не могли погодитися з багатопартійністю в Україні, оскільки були виховані на ідеалах однопартійності. Багатопартійність могла завдати удару їх всевладдю; 2) не було сильної опозиції парламенту в особі політичних партій, оскільки партії не мали чіткої програми, соціальної та фінансової бази; 3) народ поступово втрачав віру в можливість позитивних перетворень і в цілому мав негативне ставлення до політиків; 4) в Україні був невеликий досвід багатопартійності.

Закон про вибори 1993 р. був більш демократичним, ніж Закон про вибори 1989 р. і більшою мірою відповідав міжнародним виборчим стандартам. Єдиним положенням ( не вважаючи “технічних прорахунків” закону ), яке не відповідало виборчим стандартам, була дискримінація прав політичних партій, а це суперечило пункту про найбільш повне забезпечення пропорційного представництва інтересів різних соціальних верств.

Для часу, який пройшов з дня прийняття Закону про вибори народних депутатів України 1993 р., характерним стало: подальша структуризація суспільства, створення низки нових політичних партій та об’єднань, зростання їх впливу на політичну ситуацію в державі. Багато з утворених після 1994 р. партій виражали інтереси тих чи інших бізнес-кланів, які вели боротьбу за сфери впливу і прагнули до політичної влади. У соціально-економічній сфері спостерігався подальший спад виробництва, зростання заборгованості по зарплатні, погіршення рівня життя, зростання безробіття. Верховна Рада не могла провести достатньо ефективні заходи для поліпшення ситуації, що склалася. Ці фактори стали причиной змінення виборчого законодавства України і прийняття 24 вересня 1997 р. Закону про вибори, в основі якого була змішана система.

На прийняття змішаної системи виборів у 1997 р. вплинуло також слідуюче: 1) парламент, обраний у 1994 р., мав більш чітку політичну структуру, ніж парламент, обратий у 1990 р. Більшість депутатів входила до складу фракцій або депутатських груп. Частина фракцій представляла в парламенті відносно численні політичні партії; 2) партії, які мали у Верховній Раді більшість, могли не остерігатися того, що у випадку прийняття змішаної системи виборів вони не пройдуть у парламент; 3) хоча й повільно, але процес політичної структуризації відбувався не тільки у Верховній Раді, але і в суспільстві.

Прийнятий 24 вересня 1997 р. Закон про вибори України був більш демократичним, ніж Закон про вибори 1993 р., бо він більш повно враховував інтереси різних соціальних груп, розміщення політичних сил у суспільстві, сприяв реалізації політичних прагнень громадян і партій, які виконували посередницьку функцію у відношенні людина – влада. Встановлений законом 4-відсотковий бар’єр не дозволив пройти до Верховної Ради маловпливовим партіям. Прийнята система відносної більшості дозволила у більш короткий термін сформувати парламент і зменшити витрати на виборчу кампанію. Незважаючи на деякі критичні зауваження, що звучали на адресу Закону про вибори 1997 р., він повністю відповідав виборчим стандартам, прийнятим у цивілізованих країнах.

Третій розділ “Виборчі кампанії 1990 – 1998 років та вплив їх результатів на суспільно-політичне життя в Україні” присвячений аналізу умов, в яких проходили вибори в 90-і роки, політичних сил, які приймали в них участь і результатів виборів, а також факторів, що на них впливали. Шляхом порівняльного аналізу було виявлено спільні риси усіх трьох виборчих кампаній, що розглядалися і те, чим вони відрізнялися одна від одної.

На результати виборчої кампанії 1990 року вплинули такі фактори: економічна ситуація в країні та окремих регіонах; виборче законодавство; структурування суспільства; чисельність партій, представники яких ведуть боротьбу за депутатські мандати; наявність яскравого лідера тієї чи іншої партії; фінансова підтримка партії або її відсутність.

Основними силами, що вели боротьбу за депутатські мандати у 1990 р., були КПУ та антикомуністи. Платформа КПУ і програми представників некомуністичних сил суттєво відрізнялися за такими основними питаннями: про владу ( комуністи визнавали право на керівництво лише за собою, антикомуністи виступали проти всевладдя КПРС ) і про власність ( комуністи виступали за державну власність, їх суперники – за різноманітність форм власності ). Комуністи однозначно були проти виходу України зі складу СРСР, серед антикомуністів були прибічники повної незалежності України і такі, що бажали бачити суверенну Україну в складі оновленого Союзу.

4 березня 1990 р. вибори відбулися в усіх виборчих округах, більшість депутатських мандатів одержали комуністи. Причини такі: комуністична ідеологія впродовж багатьох років була панівною в Україні, тому більшій частині населення складно було кардинально змінити погляди за короткий проміжок часу; багато українців повірило у здатність партії до оновлення; Закон про вибори “працював” на КПУ, яка ще міцно контролювала виборчий процес, відсіюючи неугодних кандидатів; непопулярність Руху в східних регіонах України; офіційна преса негативно висвітлювала програму і діяльність Руху і позитивно – КПУ; представники антикомуністичних сил не були об’єднані в партію, в їх середовищі існували розбіжності з деяких питань, а комуністів підтримувала така могутня сила, як КПУ; не сформувався клас підприємців, інтересам якого відповідали пункти програм народних депутатів антикомуністичного спрямування і який мав можливість фінансувати ці сили.

Чималу кількість ( четверту частину ) місць в парламенті вдалося завоювати представникам антикомуністичних сил. Це сталося з таких причин: нездатність комуністів, що перебували тоді при владі, поліпшити економічну ситуацію, що склалася; публікації, що з’явилися в період гласності і розвінчували Сталіна та інших партійних діячів, про голод 1933 р., про “червоний терор” заставили людей по-новому оцінити комуністичну ідеологію і зрозуміти, що наприкінці 80-х рр. вона майже не змінилася; погіршення екологічної ситуації, аварія на Чорнобильській АЕС, розміри якої замовчувалися комуністичним керівництвом, а проблеми, викликані аварією, не розв’язувалися; зростання популярності і чисельності Руху; популярність Компартії зменшувалася; антикомуністичний рух було представлено яскравими лідерами; демократизація політичного та громадського життя в країнах Східної Європи.

Під час виборів 1990 р. на комуністів “працювали” такі фактори: недосконалість виборчого законодавства, існуюча на той час структура суспільства, чисельність партії ( хоча вона і зменшилася, але була ще високою ), підтримка, в тому числі й фінансова, такої могутньої організації, як КПУ. Набрати голоси на виборах представникам антикомуністичних сил “допомагало” погіршення економічної ситуації в Україні та участь на їх боці у виборчій кампанії яскравих лідерів.

Після виборів 1990 р. відбувалося формування політичних партій за всіма основними політичними напрямками, а саме: націонал-радикальним, націонал-демократичним, центристським, соціал-демократичним, прокомуністичним.

Соціальна база, ідеологія багатьох партій, що утворилися на початку 90-х років ХХ ст., були невизначеними, вони були слабкі організаційно й матеріально.

Частина підприємців, пройшовши період первинного накопичення капіталу за час, що передував виборам 1994 р., зацікавилася політикою. Активну участь у виборчій кампанії 1993-1994 рр. брали представники владних структур у центрі і на місцях.

Основними супротивниками в передвиборній боротьбі були “ліві” та націонал-демократичні сили, найбільш яскравим представником яких був Рух.

Виборча кампанія 1993-1994 рр. проходила в умовах більшої гласності, ніж попередня, відзначалося загострення боротьби, збільшення кількості учасників цієї боротьби. Формально кандидати в депутати мали рівні умови в передвиборній боротьбі, але фактично ці умови не були рівними. Займана посада дозволяла деяким кандидатам в депутати не повністю дотримуватися Закону про вибори.

Вибори відбулися 27 березня 1994 р. в усіх округах. Фаворитами виборів стали партії “лівого” напрямку ( КПУ, СелПУ, СПУ ). Переважна більшість партій різного напрямку, які завоювали право бути представленими в парламенті, не була партіями, створеними безпосередньо перед виборами для захисту інтересів окремих осіб та угрупувань. Проявилася очевидна слабкість центристського та соціал-демократичного напрямків. Це пов’язано з тим, що середній клас, який є опорою партій такого напрямку, ще не склався, а підприємці хоча й брали участь у виборчій кампанії 1993-1994 рр., але робили це не в межах якоїсь партії. Сказане стосується й більшості представників владних структур.

На результати виборів виявили вплив такі фактори: 1) погіршення економічного становища, зростання злочинності, зубожіння народу, провина за які покладалася комуністами на антикомуністів та підприємців; 2) нездатність уряду провести ефективні реформи, суперництво гілок влади, що також використалося “лівими” як аргумент на свою користь; 3) неприйняття східними регіонами політики українізації, розриву зв’язків з Росією. Така ситуація дозволила “лівим” зміцнити своє становище у Східній та Південній Україні; 4)відсутність у соціальній структурі суспільства достатньої кількості приватних власників послабило позиції центристського та соціал-демократичного напрямків. Багато партій, які їх представляло, створювалися безпосередньо перед виборами для захисту інтересів окремих осіб та угруповань, що не додало їм авторитету в населення; 5) Компартія організовано висунула своїх кандидатів практично в усіх округах, їх програми будувалися на єдиній платформі; 6)роз’єднаність націонал-демократичної опозиції, нездатність висунути єдиного кандидата в більшості округів; 7) Закон про вибори не сприяв зміцненню політичних партій і полегшував процедуру висунення від трудових колективів. Цей фактор використали представники владних структур, директорського корпусу, голови колгоспів; 8) фінансові можливості відіграли чималу роль у долі підприємців, які брали участь у виборчій кампанії; 9) завоювати місця в парламенті партіям допомагала наявність у їх лавах яскравих, відомих в Україні лідерів, таких як В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, В.Яворівський, О.Мороз та інші; 10)неабияку роль відігравала чисельність тієї чи іншої партії. За допомогою математичних методів доведено, що на 76% кількість представників тієї чи іншої партії на цих виборах залежала від її чисельності.

Виборча кампанія 1997-1998 рр. проходила за більш демократичним Законом про вибори, в умовах подальшого формування політичного спектру.

В 1994-1998 рр. продовжувався процес розподілу й перерозподілу власності, утворення регіональних, галузевих та інших бізнес-кланів. Кланові угрупування прагнули до політичної влади, а для цього необхідно було брати участь у парламентських виборах. Для участі у виборах цим угрупуванням треба було створити нові або інвестувати уже існуючі політичні партії. Процес утворення партій продовжувався у 1994-1998 рр. за всіма основними напрямками, крім націонал-радикального. Цей процес особливо інтенсивно відбувався у передвиборні роки ( 1996-1997 ), найбільш привабливими напрямками були центристський і соціал-демократичний.

У виборах, які відбулися 29 березня 1998 р., брали участь 30 партій і блоків, які представляли всі політичні напрямки, багато з них виражали інтереси тих чи інших бізнес-кланів. Ідеологічні розбіжності перестали відігравати вирішальну роль у передвиборній боротьбі, посилився вплив регіональних, корпоративних та інших інтересів у боротьбі партій. Програми багатьох партій і блоків мало чим відрізнялися одна від одної. Навіть контент-аналіз передвиборних програм партій і блоків не дав змоги чітко і впевнено класифікувати їх політичний напрямок. Це збільшувало вплив на результати виборів фінансового фактору, реклами, присутності в списках партій відомих особистостей. Чіткий регіональний вплив партій, що прослідковувався раніше (КПУ – Схід України, Рух – Західна Україна ), був дещо послаблений. Вибори 1998 р. відбувалися в умовах політичної та міжконфесійної боротьби.

Серед партій, яким вдалося подолати на виборах 4-відсотковий бар’єр, необхідний для представництва у парламенті, були такі: Комуністична партія України – 24,68%; Народний рух України – 9,4%; блок Соціалістичної – Селянської партії України – 8,64%; Партія зелених України – 5,46%; Народно-демократична партія – 4,99%; “Громада” – 4,68%; Прогресивна соціалістична партія України – 4,04%; Соціал-демократична партія України ( об’єднана ) – 4,02%. За кількістю народних депутатів, обраних по одномандатних округах на першому місці КПУ, на другому – Рух, далі – НДП і “Громада”.

На результати виборів вплинули такі фактори: 1) нестабільна економічна ситуація, зростання безробіття, зниження життєвого рівня населення, заборгованість із зарплатні, зростання злочинності “працювали” на партії “лівого” напрямку; 2) згуртованість “лівого” напрямку ( він був представлений 4 партіями, решта напрямків, крім націонал-радикального – великою кількістю партій ); 3) роз’єднаність національно-демократичного напрямку, партії якого були зорієнтовані на один і той же електорат; 4) відсутність у соціальній структурі суспільства великої кількості підприємців, які б могли стати підтримкою партіям національно-демократичного та центристського напрямків; 5) список кожної партії, що пройшла до Верховної Ради, очолював відомий усій Україні лідер: КПУ -–П.Симоненко, СПУ-СелПУ – О.Мороз, ПСПУ – Н.Вітренко, “Громада” – П.Лазаренко, СДПУ(о) – Л.Кравчук, НДПУ – В.Пустовойтенко, Рух – В.Чорновіл. При цьому багато виборців голосувало не за партію, а за особистості в списку тієї чи іншої партії. Названому фактору не відповідало лише ПЗУ; 6) чисельність партії стала відігравати значно меншу роль ( всього 26% ) для одержання депутатського мандата, ніж на виборах 1994 р. Це відбулося за рахунок посилення впливу на результати виборів таких факторів, як фінансова підтримка тієї чи іншої партії та реклама.

У четвертому розділі “Розвиток структури та характеру діяльності Верховної Ради, її взаємодія з політичними партіями України” аналізується склад, структура, напрямки і результати діяльності українського парламенту. Шляхом порівняльного аналізу виявлено спільні риси та відмінності Верховної Ради ХІІ та ХІІІ скликань.

У першому підрозділі “Розвиток структури та характеру діяльності Верховної Ради у 1990 – 1994 рр.” проаналізовано склад парламенту ХІІ скликання і зроблено висновки: політичний склад вищого представницького органу був досить однорідний ( більшість – члени КПРС ), але особливість полягала в тому, що частина членів КПРС підтримувала Демблок; більше половини депутатів були представниками партійно-господарської номенклатури; високий освітній рівень депутатів, серед них мало людей із середньою освітою, робітників і колгоспників. Це свідчить про те, що Верховна Рада втратила свій декоративний характер, КПУ, передбачаючи політичні дебати, висувала людей, які мають певний інтелектуальний потенціал. Склад вищого законодавчого органу УРСР дозволяє зробити висновок, що він був призначений більшою мірою для політичних та ідеологічних баталій, ніж для законотворчої діяльності.

Обрану в 1990 р. Верховну Раду можна назвати парламентом на відміну від Верховної Ради попереднього скликання на підставі такого: вищий законодавчий орган 1990 р. був обраний шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування на альтернативній основі. У Верховній Раді існувала парламентська більшість та опозиція, працювала вона на постійній основі на відміну від Верховної Ради попереднього скликання, яка збиралася лише на короткочасні сесії, а в перерві між сесіями рішення найважливіших питань доручалося Президії. У роботі Верховної Ради України ХІІ скликання повноваження Президії були значно обмежені.

Проголошення незалежності України, обрання Президента поставило на порядок денний питання про прийняття нової Конституції. Але цей процес ускладнювався боротьбою між гілками влади. Кожна з них намагалася посилити своє становище та розширити площу свого впливу у центрі і на місцях. Верховній Раді ХІІ скликання не вдалося остаточно розподілити владу між парламентом, виконавчими структурами та органами судової влади і прийняти Конституцію України.

Враховуючи те, що одним із найважливіших завдань України є побудова правової держави, були визначені фактори, які впливають на побудову в Україні правової держави. Саме вони стали критерієм оцінки діяльності Верховної Ради: 1) існування незалежної держави ( прийняття законів, які зміцнюють її ); 2)економічні закони, що сприяють збільшенню кількості приватних власників; 3)демократизація політичної системи.

Законодавча діяльність Верховної Ради здійснювалася за такими напрямками: економічна політика та фінанси; праця та соціальний захист населення; розвиток окремих галузей та видів діяльності; державне будівництво, законність та правова політика; національна безпека та оборона.

У 1990-1994 рр. пріоритетним був напрямок, що стосувався державного будівництва, законності та правової політики. Кількісний аспект законотворчості визначався щорічним зростанням кількості законів, що приймалися. Незначне зменшення кількості прийнятих законів спостерігалося лише в 1994 р., що пояснюється проведенням виборчої кампанії. Аналіз змісту законів, які приймалися щорічно, дає можливість відзначити, що в 1992 р. було прийнято багато законів, які стосувалися приватизації. Цей факт свідчить про початок перерозподілу власності і прагнення його узаконити.

Верховна Рада України ХІІ скликання не змогла зупинити економічну кризу, спад життєвого рівня у країні, зростання злочинності і т.д. Причини цьому такі: з огляду на склад Верховна Рада, обрана в 1990 р., не здатна була прийняти більш радикальні економічні закони і вивести економіку із кризи; недооцінила важливість економічних проблем, захопившись політичною боротьбою, й парламентська опозиція; високий рівень залежності української економіки від загальносоюзної; досить вагомі відмінності в цілях, прагненнях, рівні національної самосвідомості жителів Східної і Західної України; недосконалість законодавства, яка не дозволила створити професійний парламент; відсутність чіткої політичної структуризації парламенту, що уповільнило прийняття законів.

Незважаючи на перераховані труднощі і недоліки, Верховна Рада 1990-1994 рр. проголосила Україну незалежною державою, зробила багато по зміцненню її державності, у сфері міжнародних відносин. Україна здійснювала перехід від тоталітарної до правової держави, але завершений він не був, бо процес демократизації був половинчатим ( не було прийнято закони про партії, про фракції, у Верховній Раді існувала така структура, як Президія і т.д. ), а економічні закони хоча й сприяли рухові України до ринкової економіки, але не привели до появи великої кількості приватних власників.

У другому підрозділі “Структурування та основні напрямки діяльності Верховної Ради у 1994 – 1998 рр., її взаємодія з політичними партіями України” проаналізовано склад Верховної Ради ХІІІ скликання і зроблено такі висновки: у суспільстві відбулися політичні, економічні, соціальні зміни, що й відбилося на складі вищого представницького органу влади. Так, у парламенті було представлено партії різного політичного напрямку. Соціальна структура поповнилася таким прошарком, як підприємці, частина яких включилася в політичну боротьбу й одержала депутатські мандати. Верховна Рада значно “помолодшала” – біля 74% депутатів були молодшими 50 років. Високим виявився освітній рівень депутатів.

Зміна політичного складу Верховної Ради ХІІІ скликання дозволила прийняти Положення про депутатські групи ( фракції ), після чого утворилися фракції та групи. Аналіз чисельності фракцій та депутатських груп свідчить, що жодна з них не мала абсолютної більшості. Аналіз кількісного складу фракцій та депутатських груп дозволяє зробити такі висновки: у зазначений період найбільш стабільними були соціалісти та Рух ( їх кількісний склад майже не мінявся ), незначно, але постійно зменшувалася чисельність комуністичної фракції. Найбільш нестабільними як кількісно, так і якісно були депутатські групи, що представляли центр. Така ситуація підтверджує висновок про розмитість, неоформленість в Україні такого політичного напрямку, як “центр”, про відсутність партій ліберального напрямку в європейському розумінні. Перегрупування депутатів стало відбиттям зміни політичного спектру держави (розкол у політичних партіях, утворення нових партій). Крім того, воно пов’язано із ставленням до Президента і до політики, яку він проводив, з прийняттям Конституції і т.д. Вплинуло на фракційні зміни і наближення виборчої кампанії.

Основна маса депутатів Верховної Ради України ХІІІ скликання не була зацікавлена в поновленні СРСР. Більшість представників Руху та групи “Державність” виступала за незалежність України ще до прийняття Акту про незалежність. Представники парламентських груп “Єдність”, “Центр”, МДГ, “Реформи” у своїй більшості займали певні посади в незалежній Україні і не мали бажання ділитися владою з кимось, але частина з них, головним чином “Єдність” та МДГ, була зацікавлена в тісній співдружності з країнами СНД і перш за все з Росією. Більша частина депутатського корпусу не була зацікавлена в проведенні реформ, спрямованих на значне збільшення кількості приватних власників, бо “ліві” віддавали перевагу державній власності, а представників владних структур і зв’язаних з ними підприємців влаштовувала ситуація, що склалася. Ці фактори вплинули на характер законів, які приймалися парламентом. 28 червня 1996 року була прийнята нова Конституція України. Між парламентом та Президентом було знайдено компроміс з питань розподілу влади. Незважаючи на деякі поступки Верховній Раді, в цілому відбулося посилення влади Президента.

У структурному відношенні Верховна Рада поділяється на такі елементи: депутатський корпус, Президія Верховної Ради, Голова Верховної Ради, заступники Голови Верховної Ради, постійні комісії Верховної Ради, депутатські групи (фракції) Верховної Ради, Погоджувальна Рада депутатських груп (фракцій) Верховної Ради. Аналіз структурних одиниць Верховної Ради ХІ, ХІІ і ХІІІ скликань дає можливість відзначити такі тенденції. Перша – збільшення ролі, розширення повноважень Верховної Ради за рахунок зменшення кола питань, які вирішувала Президія. Друга – розширення прав та впливу на законотворчи процес народних депутатів. Третя – збільшення ролі партій та їх впливу на діяльність Верховної Ради. Четверта – удосконалення структури Верховної Ради. Структура Верховної Ради відповідає структурі парламентів більшості європейських країн. Країни, з якими Україна входила до складу СРСР, мають різні форми правління. Україна – це президентсько – парламентська республіка, вона разом з Грузією, Таджикістаном, Литвою нележить до групи країн колишнього СРСР, де зберігається певна рівновага між законодавчою та виконавчою владами.

Оцінюючи роботу Верховної Ради України в 1994-1998 рр., слід відзначити, що поліпшення соціально-економічної ситуації в країні не відбулося: не зріс рівень життя більшості населення, не запрацювало на повну потужність вітчизняне виробництво, не знизилися податки, не була ліквідована заборгованість з зарплатні, не було призупинено зростання злочинності, безробіття і т.д. Перераховані фактори сприяли падінню авторитету Верховної Ради. Парламент 1994-1998 рр. щорічно збільшував кількість законів, що приймалися, пріоритетним був економічний напрямок у її діяльності, але, внаслідок свого складу, парламент не створив ефективне законодавство у цій сфері, існувало багато підзаконних актів, зростала корупція.

Незважаючи на перелічені недоліки в діяльності Верховної Ради, хід політичного процесу в Україні в 1994-1998 рр. дозволяє відзначити, що Україна, на відміну від більшості країн СНД і частини східноєвропейських держав, продемонструвала вміння знаходити цивілізовані рішення в різних ситуаціях, продовжувати демократичні перетворення, не допускаючи кровопролиття в тих чи інших конфліктних ситуаціях.

Висновки містять стислі підсумки дослідження. На території України в різні періоди її історії існували органи представницької влади, але жодний з них не відповідав таким параметрам: формування на підставі виборів шляхом загального, прямого, рівного, таємного голосування на альтернативній основі; здійснення принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; існування опозиції. Першим українським органом представницької влади, що відповідав певною мірою перерахованим параметрам, була Верховна Рада, обрана в 1990 р. Це стало початком нового етапу розвитку України.

В Законі про вибори, прийнятому в 1989 р., були відсутні положення про окружні передвиборні збори і про вибори від громадських організацій, що відрізняло його від Закону про вибори СРСР 1988 р. більшою демократичністю. Причиною цього стали діяльність Руху, страйковий рух та відповідні поправки до Конституції СРСР, прийняті Верховною Радою СРСР. За ступенем демократичності прийнятого в 1989 р. Закону про вибори Україна входила в групу республік, Закон про вибори яких знаходився на рівні поправок загальносоюзного закону, на відміну від республік, виборче законодавство яких відставало від загальносоюзного, і республік, виборче право яких випереджало загальносоюзне.

Зміни в політичному, економічному, соціальному, зовнішньополітичному житті України стали причиною вдосконалення виборчого законодавства і прийняття законів про вибори в 1993 та 1997 рр.

Кожний із прийнятих в Україні наприкінці 80-х – 90-і рр. законів про вибори був більш демократичним, більшою мірою відповідав виборчим стандартам, що існували в цивілізованих країнах, ніж попередній, відбивав ситуацію, яка склалася в суспільстві, і розміщення політичних сил. Динаміка розвитку виборчого законодавства свідчить про те, що у сфері внутрішньої політики Україна просунулася вперед на шляху до демократизації.

На хід та результати виборчої кампанії впливають такі фактори: економічна ситуація, виборче законодавство, структурування суспільства, чисельність партій, наявність яскравого лідера тієї чи іншої партії, фінансова підтримка.

Кожні наступні вибори характеризувалися посиленням ролі партій, утворення яких відбулося з початку 90-х рр. Особливо інтенсивно процес утворення партій відбувався в передвиборні роки, більшою мірою це характерне для партій центристського та соціал-демократичного напрямків. Протистояння КПУ та Руху, яке було основним на виборах 1990 та 1994 рр., продовжувалося і в 1998 р., символізуючи два різних варіанти розвитку України. Але для виборів 1998 р. характерне послаблення ідеологічного фактору і посилення боротьби між різними бізнес-кланами, представленими тією чи іншою партією. На виборах 1998 р. спостерігалося зменшення впливу чисельності політичних партій і посилення впливу фінансового фактору, реклами, присутності в списках партій відомих особистостей на результати виборів. Виборча кампанія 1997-1998 рр. зафіксувала зміну регіонального впливу партій порівняно з 1990 і 1994 рр.

Структура українського парламенту постійно удосконалювалася: поступово втрачає свої повноваження і ліквідується Президія Верховної Ради – структура, не властива парламентам, оформлюються фракції, відбувається поділ функцій законодавчої та виконавчої гілок влади, остаточне оформлення яких засвідчено Конституцією України. Демократизація виборчого законодавства сприяла появі у Верховній Раді представників антикомуністичних сил, що вплинуло на зміну діяльності парламенту і на законодавчі акти, які ним приймаються.

Діяльність Верховної Ради сприяла політичному структуруванню суспільства, що, в свою чергу, вплинуло на демократизацію Закону про вибори 1993 р., який передбачав висунення кандидатів у депутати від політичних партій, і Закону про вибори 1997 р., що передбачав змішану систему виборів. Діяльність вищого органу влади України залежить від депутатського корпусу ( його політичної орієнтації, професіоналізму, віку, соціального статусу ) та процесів, що відбуваються в державі. Критеріями оцінки діяльності Верховної Ради є: закони, спрямовані на зміцнення незалежності держави, економічні закони, що сприяють збільшенню кількості підприємців, демократизація політичної системи.

Протягом 1990-1998 рр. український парламент не зміг законодавчим шляхом зупинити падіння життєвого рівня більшості населення України, налагодити вітчизняне виробництво, зупинити зростання злочинності. Політичні реформи носили незавершений характер, правову державу не було побудовано. Але позитивні зміни в суспільстві повинні сприяти переходу України на більш високий рівень в економічному, політичному та духовному розвитку.


  1   2

Додати документ в свій блог або на сайт


Схожі:

Дніпропетровський національний університет iconРозбудова української державності потребує сучасної підготовки нових управлінських кадрів
Луганський національний університет імені Тараса Шевченка; Національний університет біоресурсів і природокористування України; Національний...

Дніпропетровський національний університет iconП.І. Б., звання, науковий ступінь
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, кафедра квантової макрофізики

Дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки України Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара Комплекс підручників «виробництво, випробування та експлуатація ракетно-космічної техніки»
Технологія виробництва літальних апаратів із композиційних матеріалів. – К: ісдо. 1995

Дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки України Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара Комплекс підручників «виробництво, випробування та експлуатація ракетно-космічної техніки»
Технологія виробництва літальних апаратів із композиційних матеріалів. – К: ісдо. 1995

Дніпропетровський національний університет iconЗвіт про підсумки конференції 16-18 травня 2012 р. Дніпропетровський національний університет, геолого-географічний факультет д пед н. Зеленська Л.І., віпов доц., к г. н. Афанасьєв О.Є. 2
...

Дніпропетровський національний університет iconЗвіт про підсумки конференції 17- 20 травня 2011 р. Дніпропетровський національний університет, геолого-географічний факультет д пед н. Зеленська Л.І., віпов доц., к г. н. Афанасьєв О.Є. 2
Ради по проблемі «Антропогенний вплив на зміну клімату» Придніпровського наукового центру нан україни І мон україни

Дніпропетровський національний університет iconCx-x взаємодія компонентів та термоелектричні властивості проміжних фаз системи Tl2Se–Tl9BiSe6 А. А. Козьма, Є. Ю. Переш, І. Є. Барчій, В. В. Беца, В. В. Цигика двнз «Ужгородський національний університет»
Двнз «Ужгородський національний університет», вул. Підгірна 46, м. Ужгород, Україна, 88000

Дніпропетровський національний університет iconТернопільський національний економічний університет
Тернопільський національний економічний університет – один із провідних вищих навчальних закладів України ІV рівня акредитації, що...

Дніпропетровський національний університет iconВ. Г. Короленка Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка нан україни Полтавський обласний інститут післядиплом
Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського

Дніпропетровський національний університет iconВ. Г. Короленка Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка нан україни Полтавський обласний інститут післядиплом
Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського

Дніпропетровський національний університет iconУдк 574. 57+547. 64 Розподіл важких металів у гідроекосистемі дністра в зимовий період гуменюк Г. Б., к б. н., доцент Тернопільський національний педагогічний університет їм.
Гуменюк Г. Б., к б н., доцент Тернопільський національний педагогічний університет їм. В. Гнатюка

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©govuadocs.com.ua 2000-2014
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи